Гламурная мамочка

Чудові слова

Холодна ти!.. - Почула вона вслід…
Холодна?.. Що ж… - таке буває…
Здається, ніби, замість серця лід…
Коли жіноче серце не кохає…
В житті вона вже чула це не раз…
Та почуття не виникає за наказом…
На все є божа воля та свій час,
А без любові важко бути разом…
Вона віддасть і ніжність і тепло,
Відкриє душу, всесвіт подарує…
Що почуття прекрасне розцвіло,
Кого вона полюбить, - той відчує.
Розтане лід даремних сподівань,
І справдиться та заповітна мрія,
Мине пора розлук, пора чекань…
Й любов самотнє серце відігріє.
І. Жулянський

Маруська про женщину классно сказано

СТАЮТЬ ДОРОСЛІ НАШІ ДІТИ...

Стають дорослі наші діти!
Нікуди правди не подіти.
Частіше чуєм "сам", "сама",
І ради вже на то нема.
Щось перед сном своє читають,
До нас не часто заглядають.
Все рідше просять: "Обійми",
Не хочуть бути вже дітьми.
І так минають дні за днями,
Все менше потребують мами.
Все більш хвилюємось за них -
За найрідніших, дорогих!
Щодня тривога лиш зростає,
Бо серце мами вже не знає
Усі думки своїх дітей -
Найближчих серденьку людей!
Про все недавно говорили -
Які ж були словесні зливи!
Пройшли так швидко ті роки!
Здаються миттю вже вони.
І кожна з нас доньці й синочку
На щастя вишила сорочку!
І хоч біжить кудись той час,
Дітьми залишаться для нас!
© Христина Кравчишин



ДОЧКУ МАТИ ВИГЛЯДАЛА

На Івана, на Купала,
Мати доньку виглядала,
З ранку до воріт ходила,
Тіні поглядом ловила:
"Чому ж донечки немає? –
Може, що я жду, не знає?
Може бідна прихворіла,
Донечко кохана, мила? ...
Куди правдоньку подіти? –
У сусідів – лихі діти,
В дім доріженьку забули,
Років три про них не чули.
Батько й мати вже старенькі,
Допомоги ждуть, бідненькі,
Внуків пестили, ростили,
Віддавали усі сили…
А тепер кому потрібні? –
Ледь дихають жалюгідні,
Діточкам немає діла...
Старість, старість посивіла".
Ось уже й кутя у хаті,
Слізно мамі, як дитяті, –
Витира очі долоня, –
Не приїхала знов доня:
"Може ділечка багато?
Мо гостей чека до хати?
Мо сердешна наробилась,
Частувати їх втомилась?"
Ноги матір не тримають,
Рученьки – геть відмовляють,
І голівонька болить,
Серце тужить і щемить…
"Голос би з сіней почути! –
Що мені мороз той лютий?
Що мені ті заметілі?
Кучері б побачить білі!
Не такі вже кілометри
Розділяють, доню, нас,
Заглянула б на хвилинку." –
Ледь відводить неня глас.
"Я ж тобі всю свою душу
Замолоду віддала..." –
Плаче, причита старенька,
Сива жінка із села.
"Ти частенько мені дзвониш,
Але ж це – зовсім не те,
Поки ще жива, побачить,
Дитя хочу золоте…
Кожен раз, як голос чую,
Від сльози – і не заснуть,
Краще б з пам’яті все стерти,
Краще б молодість забуть…
Я колись була меткою, –
Заздрили сусіди всі,
Все тримала у порядку,
Двір купався у красі.
А тепер вже сил не маю
посуд, вимити, прибрати,
Бур’янець між квіточками,
Як колись, повиривати.
Борщу й не берусь варити,
Сорочки не поперу,
Богу вдячна – помаленьку
дибаю хоч по двору."
Вже і паску скуштувала,
Й царствіє мерцям послала,
Тішилася – на травневі свята,
Вихідних буде багато…
"У селі – повітря свіже,
Зелень, небо голубе, –
Відпочить, не працювати,
Кличу, донечко тебе.
Чужі люди все пороблять,
Не залишать у біді,
Ти ж – подихаєш у лісі,
Поніжишся у воді!"
… Вже і Трійця на порозі,
Знов матуся у тривозі:
"Чи ж цей раз доня відвіда? –
Моя – краща, ніж в сусіда!.."
Фотографію стискає, –
Тремтять пальці не зігріті:
"Ти ж у мене – така гарна,
Найдорожча у всім світі!"
… Вже й клечання почорніло,
Й вода в річці помутніла,
Поглядає в вікно ненька,
Плаче, жде дочку старенька…
Як тут притчу не згадати,
Про дочку і бідну матір,
Вічне правило просте –
Поважать батьків – святе.
Старість нас усіх чекає,
Біль, що неньці завдаєм,
Бумерангом повернеться –
Що посієм, те й пожнем.
© В. Колодяжна